The End
Марі Доріс
«Не варто вибачатись за те, що будеш робити знов» - цей слоган на рекламному плакаті мені сподобався. Тому я купила нову пачку цигарок і закреслила річний мораторій на паління. А й справді, навіщо я ходжу роздратована, коплексую з приводу зайвої ваги і нервово тягну повітря на офісному ганку під час колективного отруєння нікотином? Не варто...
Взагалі просити вибачення вже нема й в кого. Коханий мабуть, видалив мій номер з мобільного, звільнив стіл від фото й викинув мої речі у вікно. Принаймні, я так зробила, попередньо видраївши його щіткою кахель в туалеті. Ну і нехай. Не він перший, не він останній. Наразі весь кабінет завалено квітами – кавалери не розуміють як випендритися, щоб зловити мить уваги.
За такими роздумами я запалила цигарку. Пів офісу стояло поруч і тихо перешептувалось.
Аж раптом здалеку почулася брудна лайка. Хтось дуже смачно і вміло матюгався. Слова ставали чіткішими, і от, з-за воріт викатився візок. У ньому лежало три невелички дощечки. Засмаглий роботяга з голівудською посмішкою повільно штовхав візок у бік будмайданчика. Лайка посилилась, і ми всі побачили ... величезний сейф. Він лежав на спині іншого роботяги. Хлопця хилитало під вагою сейфу, і з кожним його кроком ми збагачували свій словниковий запас потужними варіаціями на тему сексу, життя, сонця тощо. В якусь мить їх критично занесло вправо і сейф з ехом завалився убік, поховавши під собою носія.
Тим часом, голівудський красень блимнув очима в наш бік, ширше усміхнувся і не поспішаючи покатив возика повз ганок до нової будівлі. У дворі зависла тиша.
- Менеджмент, бля, - подумали офісні хлопчики і пішли працювати свою працю.
- Живчик, - гасячи недопалки, подумали офісні дівчатка.
- Клоуни, сейф розбили, – подумала я і закурила другу цигарку.
- Усі ви придурки, – подумав охоронець і закрив ворота.
