Способи дискредитації супротивника у стародавніх римлян та їх ворогів*
* Фрагмент з книжки «Розвідка та інші таємні служби Стародавнього Риму і його супротивників»,«Кальварія», 2008
1. Загибель Турна Гердонія
Найдавнішим з відомих випадків використання цього прийому для усунення свого політичного супротивника був описаний Тітом Лівієм випадок, коли римський цар Тарквіній Гордий усунув таким чином знатного латина Турна Гердонія. Тарквіній намагався об'єднати під своєю владою всіх латинів. Споріднені римлянам мешканці декількох сусідніх міст-держав латини відчували себе єдиним союзом і збиралися іноді разом на загальні свята або збори, але іноді й воювали як з Римом, так і між собою. Щоб наблизити до себе латинів і завоювати їхню довіру Тарквіній видав свою дочку заміж за видного латинянина Октавія Мамілія з Тускула, який довгий час був главою латинян, «чим привернув до себе його численних родичів і друзів» (Т. Livius. I. 49. 8-9). Утім, крім друзів у Тарквінія були й супротивники, головним з яких був Турн Гердоній з Аріції. Розправитися з Гердонієм звичайним способом Тарквіній не міг, але він знайшов спосіб зробити це чужими руками.
Зумівши різними способами привернути на свою сторону і деяких інших латинських старійшин, Тарквіній одного разу запропонував їм зібратися в священному гаї латинської богині Ферентіни, звичайному місці таких зборів, для того, щоб обговорити низку питань. Проте в призначений день, коли з ранку в гаї зібрався багатолюдний схід, Тарквіній запізнився.
Турн Гердоній нападав на відсутнього Тарквінія, вказуючи, що той поводиться зарозуміло стосовно латинів – «щонайперші люди підняті з місць, пришли здалеку, а того, хто скликав їх, самого то й немає!» (Т. Livius. I. 50. 4). Турн всіма силами доводив, що Тарквінія римляни не дарма прозвали Гордим, і що той тільки й думає про те, щоб підім'яти латинів і встановити над ними свою владу. Зводячи на Тарквінія різні звинувачення, Турн закликав латинів розійтися. Одначе в розпал його просторікувань, надвечір, Тарквіній все ж таки прибув і виправдовуючи свою затримку заявив, що повинен був затриматися через те, що розбирав справу між батьком і сином, намагаючись їх примирити. Оскільки час був вже пізнішим Тарквіній запропонував перенести обговорення справ на наступний день.
Турн Гердоній тут же заперечив, що немає нічого простішого, ніж розібрати справу батька і сина, мов син повинен підкоритися і все тут. Проте старійшини латинів все ж таки погодилися перенести обговорення справ на наступний день.
Турн першим покинув збори, всім своїм виглядом підкреслюючи незадоволеність, і пішов на нічліг в один з довколишніх будинків. Розійшлися й інші старійшини, причому багато з них теж, звичайно, були незадоволені запізненням Тарквінія.
Проте Тарквіній затримався зовсім не випадково. За допомогою якихось аріційців з числа супротивників Турна, Тарквіній підкуповував золотом його раба і за допомогою цього раба люди Тарквінія зуміли внести до приміщення, де зупинився зі своєю челяддю Турн, велику купу мечів.
Незадовго до світанку Тарквіній, «нібито отримавши тривожну новину, викликав до себе латинських старійшин і сказав їм, що вчорашнє зволікання було немов вселене йому якимсь божественним промислом і виявилося рятівним і для нього, і для них» (Т. Livius. I. 51. 3). Після цього Тарквіній заявив, що, згідно отриманих ним відомостей. Турн Гердоній «готував загибель і йому, і старійшинам народів, щоб забрати в свої руки одноосібну владу над латинами» (Т. Livius. I. 51. 4). До цієї приголомшливої новини римський цар додав, що напад повинен був відбутися в ході зборів, а відкласти все Турну довелося через те, що був відсутній улаштовувач зборів, тобто він, Тарквіній, до якого Турну хотілося добратися насамперед. Саме тому, мовляв, Турн і лаяв його в своїх промовах. Небезпека, як і раніше, висить і наді мною, і над вами, переконував Тарквіній старійшин, адже з світанком Турн з'явиться на збори зі своїми спільниками, таємно озброївшись безліччю запасених мечів, і тоді легко розправиться зі всіма. А чи наклеп це чи ні, старійшини можуть легко дізнатися, варто їм лише несподівано перевірити житло Турна.
Турн славився своєю неприборканою вдачею, і, розміркувавши, старійшини погодилися, що краще буде перевірити сказане, але якщо мечі не знайдуться, вважати все наговором.
Зібравши воїнів, старійшини зненацька увірвалися в будинок Турна. Вірні Турну раби, намагалися його захистити, але раптовість і чисельна перевага прибулих, не дали їм цього зробити. Мечі, про яких говорив Тарквіній, були знайдені, і коли доказ став очевидним, Турна закували в кайдани. На зібраних тут же зборах «виставлені на огляд мечі викликали злість, таку жорстоку, що Турн не отримав слова для виправдання і загинув нечуваною смертю: його занурили у воду Ферентінського джерела і втопили, накривши корзиною і заваливши каменями» (Т. Livius. I. 51. 9).
Після цього вплив Тарквінія настільки зріс, що йому легко вдалося переконати латинів укласти «ради загальної вигоди» союзний договір, що надавав Риму очільну роль в цьому союзі. Як тільки договір був підписаний, Тарквіній, поспішаючи закріпити успіх, викликав на збір всіх молодих латинських воїнів в повному озброєнні. «І коли всі вони, зі всіх племен, зібралися за наказом римського царя, той, щоб не було у них ні свого вождя, ні окремого командування, ні власних прапорів, склав змішані маніпули з римлян і латинів, зводячи воїнів з двох колишніх маніпулів в один, а з одного розводивши по двох. Здвоївши таким чином манипули, Тарквіній призначив центуріонів» (Т. Livius. I. 52. 6). .
Так блискуче проведена операція з дискредитації супротивника дозволила римському цареві не тільки без всяких бойових дій усунути свого заклятого ворога, а й забезпечила розширення римських володінь і посилення армії.
2. Як Гнею Марцію «Коріолану», вигнаному з Риму, вдалося спровокувати війну між римлянами і вольсками, помстившись за своє вигнання.
Вихідець із патриціїв Гней Марцій був людиною відважним. Своє прізвисько «Коріолан» він отримав ще хлопцем. 493 року до нашої ери римляни облягали Коріоли, – одне з міст племені вольсків. Зненацька до міста підійшла допомога. Як пише Тіт Лівій, «коли римське військо, що обложило Коріоли, обернуло всі сили проти городян, замкнутих в стінах, і забуло про небезпеку нападі з боку, на нього раптом ударили легіони вольсків з Антія і одночасно зробили вилазку вороги з міста – якраз в тому місці, де трапилося стояти на варті Марцію» (Т. Livius. ІІ. 33. 6). Римляни потрапили в кліщі і, опинися на місці Гая Марція хтось інший, ймовірно потерпіли б поразку. Марцій же зумів переламати хід бою – «з добірним загоном воїнів він не тільки відбив вилазку, а й сам люто увірвався у ворота, що відкрилися, влаштував там різанину в найближчій частині міста і, схопивши факел, підпалив прилеглі до міської стіни споруди. Переполох, що піднявся серед жителів, змішаний з плачем дітей і жінок, як це буває при появі ворога, надихнув римлян і збентежив вольсків» (Т. Livius. ІІ. 33. 7-8). Вольски були розбиті, а місто захоплене. Хоча майбутній полководець тоді ще не займав високих постів, – римськими військами командували в той рік консули Кассій і Коміній, який і керував облогою Коріол, «Марцій настільки затьмарив своєю славою консула, що якби не залишився пам'ятником договір з латинами, вирізаний на бронзовій колоні, який поміщений був Кассієм, оскільки його товариш був відсутній, то стерлася б пам'ять про те, що війну з вольсками вів Коміній» (Т. Livius. ІІ. 33. 9). З цієї миті Гая Марція звали не інакше, як «Коріолан», тобто «переможець Коріол».
Два наступні роки Гай Марцій прожив в шані і повазі, але потім в Римі загострилася боротьба між патриціями і плебеями. Ще 494 року до нашої ери плебеї добилися права обирати своїх посадовців з правом недоторканності – трибунів, «які захищали б плебеїв перед консулами, і щоб ніхто з патриціїв не міг посідати цю посаду» (Т. Livius. ІІ. 33. 1). Багато патриціїв, у тому числі й Гай Марцій вважали, що тепер у плебеїв стало більше прав, ніж слідувало, а тому шукали шляхів, як виправити ситуацію. 491 року до нашої ери з Сицилії привезли до Риму багато зерна. Зерно це було у розпорядженні патриціїв, і коли сенат став вирішувати за якою ціною відпускати зерно плебеям, багато сенаторів вирішили, що настав час притиснути плебеїв. «Одним з перших висловився Марцій Коріолан, ворог трибунської влади: «Якщо хочуть вони колишніх низьких цін на хліб – хай повернуть патриціям колишні права. Чому я повинен з під ярма дивитися на плебейських посадовців, на могутність Сіцінія*, як викупивший життя у розбійників?»» (Т. Livius. П. 34. 9.) – обурювався Марцій Коріолан. Гаряче і наполегливо Коріолан закликав сенаторів, «понизивши ціни на хліб, купити собі цим позбавлення від трибунської влади й узяти назад всі поступки, нав'язані їм проти волі» (Т. Livius. ІІ. 34. 12).
Повернути свої колишні права патриціям хотілося, але піти на такі радикальні заходи вони не зважилися. Пропозицію Коріолана сенат відхилив. Плебеї ж взагалі шаленіли, і незважаючи на всі його колишні заслуги, вимагали розправи над Гаєм Марцієм. Врешті-решт плебейські трибуни оголосили, що наступного дня викликають Коріолана до суду.
Це було явне перевищення даних трибунам повноважень. Спочатку Гай Марцій звисока віднісся до погроз, і заявив трибунам, що «їм дано право захищати, а не карати, вони трибуни плебеїв, а не сенаторів» (Т. Livius. ІІ. 35. 3). Але обурення плебеїв росло, а рішучість патриціїв падала. На суд Гай Марцій не з'явився, проте суд відбувся, і судді засудили його заочно, засудивши до вигнання.
Образившись на місто і городян, Гай Марцій відправився не абикуди, а до вольсків, і був прийнятий ними привітно, причому «з кожним днем вони робилися тим прихильніше до нього, чим сильніше переймався він ненавистю до своїх, чим частіше чулися від нього то скарги, то погрози. Гостинність йому надав Аттій Туллій. Знатна людина серед вольсків, він завжди був ворожий римлянам. І ось, спонукувані один – давньою ненавистю, інший – недавньою люттю, замишляють вони проти римлян війну. Однак вони знали, як нелегко підштовхнути до війни свій народ, що стільки раз невдало брався за зброю: втрати, понесені молоддю в частих війнах, від мору, що послідував за ними, зломили бойовий дух; слід було діяти майстерно, і оскільки стара ненависть вже остигнула, потрібний був новий привід, щоб запалити гнівом душі» (Т. Livius. П. 35. 6-8).
Для того, щоб розпочати війну, Гай Марцій і Аттій Туллій затіяли і здійснили виключно спритну операцію з дискредитації супротивника. У той рік в Римі готувалися до проведення Великих ігор. Це були не просто змагання колісниць і кулачних бійців. Ігри проводилися на честь богів і були частиною тодішнього культу. Більш того, якщо з 326 року до нашої ери Великі ігри проводилися щорічно, і до них поступово стали ставитися просто як до змагань, то тоді, на початку п'ятого століття до нашої ери, їх влаштовували лише раз в декілька років і означали вони і для римлян, і для їхніх італійських сусідів анітрохи не менше, ніж Олімпійські ігри для стародавніх греків.
Сенат ухвалив справити ці ігри якомога урочистіше. Запрошені були не тільки громадяни міста, а й сусіди. Аттій Туллій приклав всі зусилля, щоб на ігри з'явилося якомога більше вольсків. І ось, коли до Риму прибув «величезний натовп вольсків», Аттій Туллій, «як наперед було обумовлене у нього з Марцієм» з'явився до консулів і, повідомив, що хоче «негласно заявити про справу державної ваги», а залишившись з ними наодинці, почав переконувати їх, в тому, що поява в місті такої кількості вольсків, коли всі громадяни будуть зайняті видовищем, може привести до непередбачених наслідків. «Що ж до мене, – додав Аттій Туллій, – то маю намір я негайно віддалитися додому, щоб не лягла на мене тінь чийого-небудь слова або справи» (Т. Livius. ІІ. 37. 1-7).
Консули замислилися і доповіли про всім сенаторам. Вирішено було, про всяк випадок, прийняти «заходи обережності, нехай навіть зайві. Сенат ухвалив, що вольски повинні піти з міста, і розіслані були глашатаї з наказом всім вольскам покинути місто до темноти» (Т. Livius. ІІ. 37. 8).
Провокація повністю вдалася. «Спочатку вольсків, що поспішили за своїми пожитками по домах, де вони зупинялися, охопив сильний страх; потім, дорогою, прийшло обурення на те, що вони, ніби осквернителі або злочинці, видалені з ігор в дні свята, об'єднуючого богів і людей. Так і йшли вони майже суцільною низкою, а обігнавший їх Туллій чекав у Ферентінського джерела, кожну знатну людину зустрічаючи скаргами і обуренням; і власному роздратуванню чуйних слухачів вторили його слова» (Т. Livius. ІІ. 37. 9; 38. 1). Звівши біженців і влаштувавши прямо в полі біля шляху зібрання, Аттій Туллій ще більше підігрів їхній гнів, переконуючи, що вони лише дивом залишилися живі, і затримайся вони трохи з відходом, всіх би їх чекала загибель від підлих римлян. У результаті ще за день до того цілком мирно настроєні люди перемінилися – «розгнівані і ще підбурювані, розійшлися вони по домівках, підбурюючи свої племена, і досягли того, що вся країна вольсків відлучилася від Риму» (Т. Livius. ІІ. 38. 6). Риму була оголошена війна, а полководцями, «згідно з рішенням всіх племен», були вибрані Аттій Туллій і Гай Марцій «Коріолан», на якого биті ним раніше вольски сподівалися ще більше, ніж на своїх власних полководців, і треба сказати сподівалися не дарма. Дуже скоро Гай Марцій зумів довести, що є не тільки хоробрим воїном, а й талановитим полководцем, а римлянам довелося дуже пожалкувати про те, що посміли його образити.
Повний гніву на римлян, що вигнали його з рідного міста , Коріолан спочатку вигнав римських поселенців з Цирцеї, передавши звільнене місто вольскам, а потім, зробивши вдалий обхідний маневр, він відняв у римлян недавно завойовані тими міста Сатрік, Лонгулу, Полуску і Коріоли, потім відбив у римлян Корбіон, Вітеллію, Требій, Лабіки і Пед, і, нарешті, підійшов до стін самого Риму, розбивши табір в п'яти милях від міста. Причому і тут Коріолан успішно застосував хитромудрий прийом з розкладання супротивника, який у наш час назвали б не інакше, як спецоперація. З свого табору він почав робити набіги, розорюючи римські поля, «але зі спустошувачами розсилає і сторожів, щоб стежити за недоторканністю полів патриціїв, – чи то тому, що плебеї більше йому досадили, чи то щоб посіяти ворожнечу між патриціями і плебеями» (Т. Livius. ІІ. 39. 6). Хитрість знову вдалася – ворожнеча патриціїв і плебеїв посилилася, і тільки зовнішня небезпека утримувала і тих і інших від того, щоб побитися між собою. Врешті-решт народ став вимагати миру. Ті самі плебеї, які ще зовсім недавно вимагали суда над Гаєм Марцієм і улюлюкали при його вигнанні, закликали сенат просити вигнанця про примирення.
Бачачи, що простолюдини пали духом, сенат відправив до Марція послів. Умови висунуті Марцієм були такі суворі, що римляни кілька разів посилали послів, намагаючись його пом'якшити, але марно. Гай Марцій Коріолан стояв на своєму. Ніщо не могло заспокоїти гнів ображеного воїна. «Жерці теж, як розповідають, в усьому облачінні приходили у ворожий табір з благаннями, але не більш, ніж послам, вдалося їм пом'якшити серце Марція» (Т. Livius. ІІ. 39. 12).
Прохати Гая Марція укласти мир на більш-менш прийнятних умовах вдалося лише тоді, коли до його табору прийшли просити про поблажливість натовп римських жінок разом з матір'ю і дружиною Гая Марція.
Про подальшу долю Гая Марція Коріолана римські історики** розповідають по-різному. За розповідями одних, відвівши свої легіони від Риму і не скориставшись перемогою, він викликав гнів вольсків і був убитий ними. За розповідями інших, Коріолану вдалося дожити до глибокої старості. Оскільки про подальші його діяння нічого не відомо, перша версія здається достовірнішою. Ряд сучасних істориків схиляється до думки, що Гай Марцій Коріолан насправді взагалі не існував, і всі розповіді про нього є міфами. Важко сказати, хто з них має рацію. Але, як би там не було, описані вище хитрощі Гая Марція Коріолана, пов'язані з дискредитацією супротивника, стали класичним прикладом для стародавніх полководців і правителів, причому не тільки римських.
* Cіциній був одним з головних тодішніх ватажків плебеїв.
** Крім Тіта Лівія про Гая Марція Каріолана досить детально писали також Плутарх («Порівняльні життєписи». «Гай Марцій») і Аппіан (Цикл книг «Римська історія». «Італійська книга»), але і Тіт Лівій, і Плутарх, і Аппіан не були очевидцями подій, а опиралися на розповіді раніших письменників, чиї праці до наших днів не збереглися.
Володимир Дмитренко
автор книжок:
«Розвідка та інші таємні служби Стародавнього Риму та його супротивників»
«Володарі Риму», інших
ДАЛІ БУДЕ ...
