Самотність творіння*

* Фраґмент українського перекладу книжки «Простір літератури» («Кальварія», 2007)
Самотність творіння — мистецького витвору чи літературного твору, — відкриває нам ще більшу, істотну самотність. Вона виключає самовдоволену відрубність індивідуалізму, вона не знає жадоби до виокремлення з-поміж загалу; її не може розвіяти навіть той факт, що до завдання, яке забирає в мистця чи не всю добу, підтримується якесь мужнє ставлення. Той, хто пише твір, перебуває обіч, той, хто написав, — опиняється на узбіччі. Ба більше, той, хто опинився на узбіччі, навіть не знає про це.

Таке незнання оберігає його, відволікає, дозволяючи й далі вперто провадити свою справу. Письменник ніколи не знає, чи завершено його творіння. Те, що він закінчив ув одній книзі, він знову розпочинає або ж руйнує в іншій. Валері, прославляючи у творінні оцей привілей нескінченности, вбачає у нім щонайлегший аспект: нескінченність творіння означає (для нього), що мистець, нездатний покласти йому край, може, одначе, вчинити з нього відокремлену місцину нескінченної роботи, що її незавершеність розвиває владарювання духу, виражає це владарювання, причому виражає його, розвиваючи у вигляді потуги. В якийсь момент обставини, себто історія, у вигляді видавця, фінансової скрути чи громадських справ змушують проголосити цей недосяжний кінець, і мистець, зробившись вільним від цього чистого примусу, продовжує незавершене в іншому творінні.

З цього погляду, нескінченність творіння є не що інше, як нескінченність духу. Дух прагне втілитися в одному-єдиному творінні, замість того, щоб реалізуватися в нескінченності творів і рухові історії. Однак Валері нітрохи не був героєм. Він уважав добрим ділом говорити про все і про все ж писати; тож розвіяне «все» світу відволікало його від строгости того єдиного творіння, від якого він так люб’язно дозволив собі відвернутися. За розмаїттям його думок і тем завжди чаїлося «тощо».

Але творіння — мистецький витвір, літературний твір, — ані закінчене, ані незакінчене: воно є. Воно говорить лише про це: що воно є — більш нічого. Поза цим воно ніщо. Коли хтось захоче, щоб воно виражало більше, то не знайде нічого, знайде, що воно нічого не виражає. Той, хто живе залежно від твору, чи то пишучи його, чи то читаючи, належить до самотности того, що виражається лише словом «бути», — словом, яке мова несе в собі, затаївши його, або ж виводить на білий світ, зникаючи сама в мовчазній порожнечі твору.

Самотність творіння за першу свою познаку має відсутність вибагливости, яка ніколи не дозволяє читати його ні як завершене, ні як незавершене. Воно нічого не доводить, так само, як і ні до чого не надається. Воно не вивіряється, істина може його осягнути, поговір — висвітлити: існування істини не стосується його, що ж до очевидности, яка настає внаслідок висвітлення, то вона не робить його ні певним, ні реальним, ані виявляє його.