Ілюзія
* Фрагмент з книжки «Ілюзія». Готується до видання 2008 року у видавництві «Кальварія»
Я більше не побачила його. Живим — не побачила.
Він загинув у п’ятницю ввечері. Мовчазного сонного вечора, сповненого дощу й легкого осіннього марева. Того самого вечора, коли я вкотре забула про власну обіцянку й зібралася до нього в гості. Того вечора, коли подзвонив мій дядько й повідомив, що він вже у Києві й скоро буде у мене.
Мій дядько мав таку шкідливу (шкідливу — для нервів його близьких, зокрема, для моїх нервів) звичку — завжди приїжджати невчасно. Довелося відкласти візит до Ізі й чекати на дорогого родича. Якби я знала, як надовго довелося відкласти…
Він вистрибнув з вікна. З того самого малесенького, поснованого павутинням вікна.
Як він зміг крізь нього пролізти? Як цей жирний пацюк туди пропхався?!
Так я думала, ідучи в суботу до його квартири. Думала сердито, ображено. Він не мав права стрибати з того вікна, не мав права кидати мене серед цього сповненого інформацією світу, не мав права залишати мене наодинці з ними, навіть не пояснивши, хто такі вони.
Коли вперше почула про його смерть — розповіла сусідка, глуха бабця, що якимось дивовижним чином завжди знає все про всіх з нашого району (іноді здається, що знає заздалегідь), — то не повірила. А як повірила, то зловила хвіст панічної думки: «Вони таки дісталися до нього! Таки вбили його, бо він їм не піддався!». Не знала, чи вірити цій думці, чи спробувати міркувати нормально, як психічно здорова людина. Не вірила, що він міг вистрибнути з того вікна, але ще гірше уявляла, як хтось його туди виштовхує — у кого може виникнути ідея проштовхувати усю цю масу крізь те малесеньке віконце? Ні, він стрибнув сам. Двері були зачинені зсередини. А уявити, як хтось влазить у те віконце, ще важче, ніж уявити, як звідтіля виштовхують Ізю…
Отже, стрибнув він сам. Але можна припустити, що до цього його змусили вони. Таки за загіпнотизували, таки пролізли у його мозок… Та, якщо вони вже загіпнотизували його, якщо він вже піддався, навіщо ж було його вбивати?
А що він там казав про голоси у голові? Може, він чув голоси? Раніше ж ніколи не говорив про це, а під час нашої останньої зустрічі раптом попередив…
Двері відчинено. Я обережно заходжу. Якісь люди, про щось перемовляються, тиняються кімнатою й коридором. Більше схожі на тіні, ніж на людей. Родичі. Чи не родичі? Згадую:
«— У тебе є родичі?
— Були»…
Якісь люди у квартирі. Намагаються говорити пошепки, ходити не чутно, пересуватися непомітно, але вже зруйнували атмосферу — вже знищили місцеву напівтемряву і той свіжий запах, який я так полюбляла.
Ніхто не цікавиться моєю персоною, нікому не цікаво, хто я, звідки й навіщо я. Проходжу до кімнати, так само тихо й обережно, як ці люди — прикидаюся однією з них. Посеред кімнати стоїть труна. У труні лежить Ізя. Він спокійний. Я впізнаю його не одразу — бо ніколи не бачила спокійного Ізі. Він блідий. Ніби легенько всміхається.
Підіймаю голову й шукаю поглядом його душу, бо здається, що зараз він, як у тому його сні, літає десь над нами й усміхається. І ось-ось засміється тим своїм світлим, срібним, вкраденим сміхом. Роздивляюся стелю (усі кути оздоблені тонкими мереживами павутиння), стіни, кидаю погляд на вікно. Дивуюся. Вікно — чисте. Хтось його вимив. Хтось з родичів? Навіщо? Чому вимили вікно, але залишили павутиння на стелі? Чи вони збираються повісити на те вікно траурний букет із квітів, як це роблять на дорогах, де внаслідок ДТП гинуть люди? Ну, дороги — то зрозуміло, там ті квіти виконують попереджальну функцію, по типу — «обережно, тут загинули люди, тут могли б загинути і ви…», майже як «тут могла б бути ваша реклама». А навіщо вішати таке на вікно? Невже хтось потребує попередження «не залазь, бо вб’є» щодо вікна на сьомому поверсі?
Примушую себе обірвати ці ідіотські думки й відірвати погляд від вікна. Роздивляюся людей довкола. Дві дебелі жінки, чимось схожі між собою. Може, сестри? Сидять біля труни, здається, моляться. Чоловік із невеличкими вусами. Палить у коридорі. Остаточно знищує свіжість, добиває її. Дівчина, молодша за мене на пару рочків. Проходить до кімнати, із подивом витріщається. Мене помітили, подумки зітхаю я.
Дівчина — точно його родичка: якщо Ізя був схожий на гладкого пацюка, то ця — маленька, обережно-ляклива мишка. Витріщається чорними невиразними очками. Я обережно, трохи сумно (як, здається, потрібно у подібних ситуаціях) посміхаюся до неї.
Підходить.
— Ти хто? — говорить тихо й заздалегідь сердито. Чому?
— Я знайома. Сусідка, — відповідаю ображено. Відчуваю, як мене охоплюють ревнощі. Чомусь здається, що вона спробує зайняти моє місце у Ізиному… житті?.. смерті?..
— Тато ніколи про тебе не розповідав.
«Тато?!»
— Про тебе теж, — відповідаю я.
Вона ще деякий час витріщає на мене свої чорні намистинки, рвучко розвертається, йде геть. Образилося, мишеня… Що ж, воно перше почало…
То воно його донька, думаю я, то воно тепер буде тут жити. Знищить свіжість, повикидає дозиметри й прибере павутиння…
Я ненавиджу її за це заздалегідь. Втім, вона теж не відчуває палкого кохання до мене.
Я роззираюся. Знову бачу бліде й спокійне обличчя Ізі. Чому він такий спокійний? Чому він стрибнув з вікна? Це як треба хотіти стрибнути з вікна, аби у це малесеньке вікно пролізти!
Я ходжу навколо домовини, кидаю короткі погляди навсібіч, зосереджуючись на різних предметах. Це вже звичка — коли замислююся, не демонструю цього, не демонструю стану легкого трансу, а демонструю, наприклад, зацікавленість інтер’єром. Шкода, що інтер’єр у Ізі не дуже… Дивно, мабуть, виглядає моя зацікавленість тим, чого майже немає…
Ніколи так не вірила у його маячню, як почала вірити після його смерті. Так, мабуть, завжди. Не дарма ж багатьох геніїв визнають лише після того, як вони покидають наш світ.
Чому люди довіряють лише мертвим?
