Їхня ідеологія не вимагає від нас глибоких переконань: вона долучає нас або ж не долучає. Звичайно ж, у такий спосіб вони втрачають свою суто політичну ауру й у певних випадках можуть підмінюватися в масмедійній уяві загалу представниками шоу-бізнесу чи спорту, себто справжніми фахівцями, більш професійними, ніж вони, в інсценізації, та й техніка в них більш передова, ніж у політиків. Не є винятками з цього правила і вчені та дослідники, адже їх можна уявити зірками публічного дискурсу, — хоч вони й не дуже сценічні, зате їхня здатність виступати в ролі експертів може замінити інсценізацію.
Політична сфера нестабільна як така. Виконання владних функцій ніколи не є по-справжньому законним. За всіх часів існувала мрія про неполітичну республіку, республіку словесників, філософів, учених. Крізь цю утопію проглядає мрія про таку форму влади, яка була б менш професійною, вільнішою, більш «філософською», ніж влада традиційних політиків. А сьогодні відбувається підміна класу політиків гіперфахівцями в політиці, ще більш сценічними людьми, журналістами або ж акторами, — як фахівці, експерти, чемпіони чи телезірки вони користуються такою довірою, що майже автоматично отримують право голосу в громадських справах.
Ів Монтан: естрада приходить порятувати політичну сцену, яка геть занепала. Та ми не обманюємо себе ілюзіями: нас вражають не ліричні пісеньки про глибинну Францію, не «щира розмова» про просту людину, а вплив «профі», адекватність справжнього фахівця професійному медіумові. Соціялісти не професіонали (ні в економіці, ні в політиці), а конфесіонали, які тільки й повинні, що виводити на сцену сентиментальну патетику доброї віри або ж поразки. Тож знаходиться місце й для іншого типу інсценізації, котра походить з-поза політичного середовища. Не дивно, що журналісти теж схильні успішно захоплювати політичну сцену, ба навіть літературну та філософську. Немає сумніву, що Ів Монтан — Крістін Окран були б найкращою «фішкою» майбутньої неполітичної республіки. Типовим прикладом є випадок Рейґана: це — професійний актор, який успішно поклав край політичній ері Кеннеді, а заразом і суто політичному трактуванню справ. Та незлецьким прикладом є і постать Івана-Павла II: фаховий медійник з брендом євангеліста і турбопроповідника, він цілковито поставив догори коренем усю апостольську сцену — втім, у країнах Східної Европи можна побачити і спортсменів пенсійного віку, які отримали посади у військовій чи політичній гієрархії лише за їхні досягнення, або ж космонавта, який прагне обійняти посаду президента Сполучених Штатів. Можливо, ми рухаємося до республіки співаків, дикторів, спринтерів, телеведучих. Чом би й ні? Зробили ж колись у Римі коня імператором.
По суті, так воно й утішніше, принаймні відволікає од вічної нудоти й міщанства нашого керівництва. Хіба не веселіше дивитися на усміхненого незакомплексованого Рейгана, ніж на безпричинно усміхненого Мітерана? Байдужості народу відповідає усмішка вождя. І якщо наше суспільство, по суті, є суспільством симуляції, то хіба не варто, щоб наші керівники були великими симуляторами, фахівцями з симуляції? Рейґан, звичайно ж, є пречудовим представником Америки (в цьому і виражається її цілковита демократія), він представляє остаточну промоцію рекламного гасла («Ви — найкращі») на політичному рівні, реванш видовища і реклами в політиці, а отже й реванш народу стосовно класу політиків. Якщо вам це не подобається, тим гірше для вас. Настала ера усмішки професійних мутантів і їхнього самобутнього оптимізму. Якщо ви знаходите, що в усмішці Рейґана є щось могильне і вона чимось нагадує владну меланхолію старих вождів Східної Европи, котрі є мутантами від бюрократії, тим гірше для вас. Але те, що Рейґан є пречудовою репрезентацією, якраз і позбавляє його всіх політичних якостей, в суспільстві, котре збігається зі своєю втіленою істиною, вже немає ніякого політичного виміру: воно пропаще, починається стареча ейфорія. Політичне якраз і полягає у відмежуванні від цієї блаженної ідентифікації, від цього патологічного змішування народу з усмішкою вождя, адже, мовлячи інакше, цей народ фанатично ототожнює себе зі смертельним оскалом свого лідера. Політичне мусить відокремитися, дистанціюватися, це дуже небезпечно — змішувати політичний статус із кінематографічною харизмою.
Щось таки змінилося, адже у вторгненні Монтана ми вбачаємо якусь новизну. Та немає певности, що ми вміємо так добре грати в цю політико-видовищну гру, як грають (та ще й віддавна, та ще й з такою наївністю) в неї американці, які живуть у країні, котра за покликанням бути мішаниною націй і рас. Існує якась велика невимушеність і певний гумор у цій показовій розбещеності, й це відлякує нашу доброчесну мораль. Спрощення через успіх ще не стало для нас правилом. Але так потрібно робити і в нас: не лише політичну, а й інтелектуальну сцену незабаром нещадно опанує професіоналізм. В цьому й полягає нова громадська думка. І тоді не геть не треба буде знати, чи йдеться про здоровий поступ демократії чи про незворотній занепад моралі. Що нам до тієї нової «спортивности» політичного життя, яка насправді уподібнює його рекламному змаганню, і де випадкові результати опитувань грають як «спортивні ризики»?
В невиразному світі, який зробився таким внаслідок занепаду репрезентації, як у політиці, так і в культурі існують лише ефекти завихрень (як у світі часток), миттєві спалахи, спецефекти, раптові поляризації, подібні до ефектів моди, раптові захоплення, що виражають лише уявне гулящих мас, дзеркало, в якому маси споглядають свою байдужу потугу, яка ладна схилити історію в якому завгодно напрямку, — це реванш за той довгий період, коли її хотіли спрямувати в тому чи в тому напрямку.