ДЕБІЛІЗАЦІЯ. ХТО АБО ЩО ЗА ЦИМ СТОЇТЬ?

Одного разу, ще кілька років тому, я зовсім випадково зачепився за нову для мене на той час тему – явні неґативи й примарні позитиви етноглобалізму, як невід’ємної частки триваючих нині процесів загальної глобалізації людської цивілізації. Зацікавили мене різні його прояви в сучасних умовах нашого буття, як у ширшому розумінні посталих із ним загальнолюдських проблем щодо спілкування між собою різних етносів та можливостей виживання їхньої самобутности під жорстким тиском тотального наступу глобалізації, так і в більш вузькому значенні – з його проявами лише на мовному ґрунті серед різних народів, які вперто не хочуть щезати з етнічної мапи Землі.

...ми, мабуть, ніщо, ми – сіль скам’яніла
на висхлому дні океанів первісних
які вже давно пощезли на старенькій Землі,
що наосліп летить у незвіданий морок
із нашою сіллю на зморшках свого обличчя...

Довелося мені з тої тематики не тільки виступати з трибун на різних науково-практичних конференціях, звертаючись до науковців, а іноді й просто поговорити на творчих зустрічах зі своїми читачами. Останнє мене завше хвилювало навіть більше, бо міг спостерігати за живою реакцією звичайних людей, не заанґажованих науковою термінологією, скидаючи до них, як би мимохіть, дещо з наболілого поміж читанням своїх віршів, або відповідаючи на якісь запитання від присутніх. І те, і друге траплялося зі мною не лише в Україні, але й в Білорусі, Латвії, Польщі, Росії, Канаді та в деяких інших країнах. Зачепився за цю тему і затявся до того, що почав з тієї тематики публікувати в деяких часописах статті, виступати на різних радіопрограмах українського радіо, а врешті-решт перейнявся проблематикою настільки, що ця пекуча тема тепер уже ніколи, мабуть, не дозволить мені її покинути.

Добираючи різних фактів про те, як зникали колись і продовжують зникати нині по всьому світові окремі живі мови, тобто вмирають онімілі народи, зовсім щезають після втрати своєї мови, а частіше вони просто розчинюються поволі в інших етносах, я почав розуміти, що мені вже досить боляче почав муляти інший прояв глобалізаційних процесів серед теперішньої людської цивілізації. Може, не зовсім прояв, а скоріше потужний каталізатор, без якого багато чого з явних неґативних аспектів глобалізації не могли б постати так дужо, як воно відбувається в різних країнах сьогодні: чи в менших, чи в більших; чи всуціль демократичних, чи всуціль тоталітарних. В останніх – найдужче, бо там панує завжди лише одна "цілком правильна" ідеологія, нехай і тимчасово (з погляду історичного перебігу часу, а не окремої людини чи родини), але ж панує настільки потужно, що не дає нікому висловити бодай сумнів щодо "цілком правильних" її пануючих постулатів, обов’язкових для кожного жителя деспотії. Для прикладу: дехто ще може пам’ятати одне з тверджень радянських комуністів, яке треба було донедавна сприймати як аксіому всім без винятку громадянам СССР, сприймати без ніяких застережень і виїмок (що вже говорити про можливість вагання чи взяття під сумнів!) – панувала така собі "наукова арґументація" про їхнє вчення, що воно “вірне, бо правильне”. Все, гаплик, приїхали – сама Цариця доказу була в аґресивній дії! Це яскравий взірець щодо подібности застосування псевдоарґументів відомих чи тіньових режисерів тої самої навали, яка досить широким фронтом направлена на розповсюдження серед народів у різних країнах прагнення до активного сприйняття надто примітивних витворів псевдокультури і псевдонауки, як і псевдокохання та псевдоїдла. Не просто направлена, а ще й більш того – провадиться насильницька систематична робота на витискування геть зовсім із людської свідомости справжніх цінностей розумового буття, яких стільки понадаровувала Земля людству на всіх нелегких етапах його поступу від первісного вогню до ядерного синтезу і ядерного розпаду. Я б додав, що надто потужно вичавлюється з людей не лише ґенетична пам’ять чи цивілізаційні здобутки, а навіть схильність до варіянтного мислення, до найменших сумнівів, з яких майже завжди може чи повинна народитися істина. Насамперед це витискування стосується тих історичних надбань з культурного спадку сотень поколінь, які поступово, коли вибухово, а коли й повільніше, передаючи від батьків до дітей, мов естафетну паличку, здобуті знання, зуміли з часом перетворити на народи первісні племена.

Подорожуючи різними країнами реально, або й віртуально, сидячи на м’якому дивані у своєму домі перед телевізором з кількома десятками телеканалів, відчуваєш, що нема вже аж ніякої особливої різниці щодо твого місцезнаходження для усвідомлення нічим не прихованої істини – хтось або щось все активніше впливає на подальшу примітивізацію всієї людської цивілізації через свідомість окремо взятих особистостей, не обминаючи штучних чи природних кордонів між країнами та етносами. Перепрошую за вжитий в заголовку більш жорсткий термін (дебілізація) для означеного процесу, який, на мою думку, все-таки більше відповідає ситуації в культурі – в широкому розумінні цього поняття, хоча можу і погодитися з опонентами, що жорстокіший вираз (дебілізація) не є зовсім коректним щодо самого Царя природи – людини. А що порадите робити, що і як казати, які толерантніші слова добирати, коли сьогодні надто видко майже всім, у кого збереглася здатність до тверезої самооцінки самих себе, наскільки вже далеко стає день від дня стрімко деґрадуючому “Цареві” до “образу і подобія” свого Творця? Йдеться про пересічну особу, тобто про узагальнену одиницю виміру людської популяції, хоча останнє слово теж було б краще замінити на меш образливе для сукупности “Царів”, але ж знову постане питання, чи треба заплющувати очі на очевидне, робити бадьорий вигляд, що довкола є все “о’кей!”. Лишається тільки гірко зітхати, співчуваючи собі та втішаючи себе, що нічого не поробиш, бо так вже сталося з різних суб’єктивних та об’єктивних причин, не залежних від кожного з нас окремого, бо ж кимось (?) і колись нам усім разом було пороблено на зле. Усім, незалежно від кольору шкіри чи розрізу очей. Пороблено так, що ніхто вже й ніколи не зможе виправити. Але, чи пороблено геть усім, чи іще трапляються відчайдухи, яких це явище поки що не зачепило? І це не містика з уяви причинного, в якого просто зсунулася і ось упаде зовсім стріха? То й не звертати уваги, примружуючи очі, відводячи їх у бік? Але ж, що мені робити, коли й мимохіть щодня впадає в очі безліч підтверджень до моїх сумних спостережень на різних рівнях, як за діячами від високої політики, так і за кухонними теревенями в сімейному колі сусідської родини. Як вони говорять і про що намагаються розмірковувати, користуючись лише кількома десятками слів, оминаючи “непотрібні” правила граматики. Що нам усім робити, коли не визначено справжніх винуватців, бо не помічається сам процес, а потерпаючі від нього люди не відчувають ані болю, ані сорому, не звертають ніякої уваги на брутальну наругу, бо стискає їхні тіла лишень саме задоволення від вживання ерзац продуктів примітизованого суспільства? Я свідомо не торкаюся політичних проблем, схильности значної частини електорату на різних теренах до споживання більш брехливих, хоча і заманливих зовні, гасел псевдопартій в країнах, знов таки в різних за устроєм, а різниця лише в тім, що в одних усі виборці голосують “ЗА” майже на 99,99% і за одну правлячу партію, а в інших зі значно меншими показниками за якусь одну з багатьох на вибір – хоча й вибирати найчастіше нема з чого для забамбуленого і купленого за шмат ковбаси чи пакетик якоїсь крупи електорату, більшість з якого не вмирає через недоїдання – дорогим є не сам хабар, а увага кандидати в депутати!. Після виборів Президента України 2004 року відомі письменники й видавці брати Капранови поділилися з громадськістю відкриттям ними емпіричного Закону щодо залежности ступеня зомбованости електорату від кількости книгозбірень на душу населення відповідної области України. З усіх 27 адміністративних територій не вписалася до абсолютно чіткої кривої графіка за тим Законом лише одна – “підвів” Київ, але це було абсолютно зрозумілим тоді, бо тут бібліотеки значно більші за розмірами, тому кількісно їх і справді менше саме на душу столичного мешканця. Проте досить швидко, вже на наступних виборах свого мера, кияни довели, що в Законі братів Капранових нема винятку ні для кого, навіть для стольного граду...

При всьому моєму українському патріотизмі мене ніяк не тішить, що в багатьох інших державах процеси деґрадації духовности йдуть ще більш стрімкими темпами, наче заливає сірятина все поспіль, перетворюючи народи в населення, яке й справді можна образити невинним словом “популяція”. Не тішить, бо інколи навіть постає перед очима сумне видіння – химерна картина всесвітнього потопу на той час, коли залишки людства вже й не намагаються рятуватися, а приречено чекають на свою загибель вже не на дахах своїх будинків, а на верхівках давно прохололих димарів, і хвилі загидженого сірого моря загрозливо й зневажено водночас лижуть їм п’яти...

Вражає саме послідовність і не деяких, а надто масових, навіть глобальних, світових неґативних явищ, через які поступово деґрадує не якась там національна культура окремо взятого більш чи менш чисельного історичного етносу, а й уся загальнолюдська цивілізація. Збіднюється, втрачаючи свою яскраву різноманітність. Через те вражає й спонукує небайдужих людей замислюватися над причинами, шукати відповідей на власні, сумні й пекучі аж до болю, запитання не так зі спостереження брутальних дивовижів узагалі, як з аналізу більш приземлених побутових фактів нашого повсякдення. Їх сьогодні, як і вчора, вже доволі, аби пекло й боліло, проте постійно з кожним прийдешнім днем постають на очі нові й нові. Можливо, що кожне з тих окремих явищ, які мені здаються вкрай неґативними для всієї цивілізації, коли висвітлювати їх навіть детальніше та ізольовано від інших, викличе лишень зневажливу посмішку безжурного оптиміста, який вважатиме недоречним згадувати про подібне на тверезий розум. Бо ж йому будь-що взяте з названого мною вважатиметься просто дрібним, або надто рідкісним й випадковим, і зовсім несуттєвим, тому і не вартим уваги серйозної людини. Може, хочу сподіватися, що випадковий оптиміст все-таки лише вбирається на такого штучного радісного наївняка – я зовсім не хочу принижувати розумових здібностей згаданого землянина, нехай і дуже оптимістичного, але трохи неуважного. На противагу йому в песиміста інше бачення, і не в песиміста, а скоріше – засмученого реаліста, який поглянув на проблему більш ретельно і тому поставився до неї більш серйозно. Реаліста справді вражає не лише сукупність проявів явного масованого зомбування переважної більшости людей, а ще нерозривна перев’язь одного прояву з іншим, наче вони всі змотані кимось невідомим на великого клубка, який котиться вже чавунним котком через державні кордони і долі народів, чавлячи колишні пріоритети, вминаючи до землі все прабатьківське. Вминаючи глибоко, аби вже ніколи не проросло згадками, докорами, зневагою. Поодинокі випадки проведення сьогодні фольклорних фестивалів, створення подеколи товариств по захисту рідної мови чи довкілля навіть потрібні тій невідомій вражій силі, бо будь-який Закон справно працює, коли дозволяє існувати виняткам. А йдеться наразі насправді про різні народи й різні країни, де ці процеси відбуваються надто подібно, хоча і мають певні відмінности, вони можуть бути і більш значними, бо в різних народів різна культура, історія, як і власне розуміння свого історичного призначення перебувати серед інших етносів. Але ж мені продовжує боліти й болить справді насамперед своє, і воно дуже припікає, настільки гостро зачіпає, саме мене, що не допомагає мені навіть знання, що більшість збудників болю подібні з тими, від яких потерпають водночас мої однодумці в інших країнах...

Отже, переходжу до прикладів, фактів, спостережень, на сукупність яких я не можу дати єдиного пояснення:

Хто зможе хоч якось пояснити мені на рівні людського розуміння, чому найпопулярнішими музичними хітами для переважаючої більшости населення різних країн щодалі стають все більш примітивні за текстами і мелодіями витвори відвертих дилетантів чи ледь прихованих халтурників? Питаю про витвори, які важко найчастіше назвати навіть дотичними і до поезії, і до музики. Але чому збираються тисячі й тисячі глядачів до палаців спорту або ж і на стадіони постояти в тісняві серед ошалілого людського юрмища, подивитися хоч би здаля на блазнювання маскарадних рок-груп під так звану “фанеру” з далекого екрану, бо сцени майже не видко? І та “фанера” оглушливо гримкотить всіма мовами світу, єднаючи своїми ритмами з “багатим” за змістом текстом типу “Айн-цвай – поліцай! Драй-фір – бригадир!...” різнобарвну попервах людську масу, перетворюючи її поступово на одноманітний сірий субстрат, нівелюючи і розтираючи на площині, привчаючи до двомірного животіння на поверхні спотвореної планети. Щодо нищення природного середовища для нормального розвитку людства, як вищого витвору Творця (Природи?), треба говорити окремо й досить предметно, хоча ця проблема, як на мій хлопський розум, беззаперечно пов’язана із темою моїх роздумів з приводу розпочатої невідомими силами дебілізації популяції гомо сапієнса, бо лише зовсім деґрадоване людство може нищити все живе на своїй планеті – у своїй домівці. Чому навіть при потребі звернутися з молитвою до Творця, що має відбуватися в урочистій, майже інтимній обстановці, почали збиратися люди для спілкування із Всевишнім тисячними натовпами на тих самих стадіонах чи в колишніх легкоатлетичних манежах? Збираються і не просто дивляться на майже естрадне шоу, а навіть самі беруть в ньому участь, підстрибуючи, повторюючи десятками разів якусь коротку фразу, або й одне слово? Ця метода людського зомбування, мабуть, потребує більш фахового підходу для її осмислення, для протидії, бо, маючи таких «парафіян» зі своїм баченням Спасителя, їхні проповідники починають лізти до високої політики. Щось подібне колись передбачив і описав російський вчений і письменник-фантаст Іван Єфремов у романі «Час бика»...

Але я продовжу інші свої нескінченні болісні «чому». Чому ще кілька десятиліть тому деякі “музичні шедеври”, подібні до теперішніх хітів, могли лише зрідка виконати ресторанні музиканти перед закриттям свого закладу на прохання геть сп’янілої публіки, бо частіше так співали про себе справжні герої тих витворів на своїх «малинах» у вузькому колі? Нині спеціяльні телешоу збирають до екранів величезну кількість поціновувачів музичного блатняка та іншого примітиву, а телевізійні ведучі називають зразки з того мотлоху досить делікатно «міськими романсами», навіть гідними для широкого розповсюдження в масах міщанства. Хто і навіщо постійно викидає шалені гроші на розкрутку виконавців, які не мають ніякого голосу, зрідка не мають не лише музичного слуху, а навіть не відчувають примітивного ритму на раз-два-три? Чому продаються і не так вже й задорого музичні критики й культурологи, аби наввипередки пояснювати несвідомому люду, що надійшов інший час музичної культури, і тепер мають змагатися не голосові чи музикальні здібности виняткових талантів, а пересічні люди, що здатні до «задушевного» співу пошепки? Хоча за тим шамотінням подеколи й звірячого крику не чутно. Чому найпопулярнішим читанням переважаючої більшости населення є одноподібні, як одностатеві близнюки, так звані кримінальні чи сльозогінні «романи» авторів та авторок, чиї прізвища асоціюються взагалі просто з книжечкою взагалі, а не з конкретним твором? Чому найбільш касовими фільмами у всьому світі стають стрічки про збоченців, вар’ятів, дебилів? Чому не лише літні домогосподарки, кидаючи будь-яку важливу термінову роботу, водночас дивляться десятки «мильних опер» на сотні серіалів кожна, які неначе в’язничні ланцюги тримають засуджених, які зовсім подібні одне до іншого, не зважаючи на країну виробництва чи на сюжетне дійство? Чому дивляться не від нудьги знічев’я, а зі справжнім непідробним співчуттям, інколи проливаючи навіть сльози, до вчинків одновимірних персонажів, яких не повертається язик назвати героями? Чому навіть талановиті (не в минулому!) літератори змушені для сьогоденного заробітку засмічувати зверх розумної межі свої твори матюччям і найчорнішою порнухою, зухвало (лише дехто ніяковіючи) пояснюючи у своїх інтерв’ю для тих, хто «розумово відстає» від сьогодення, що лише таким чином можна і треба відображувати правду життя? Про що пишуть сотні часописів, до чого вони закликають своїх читачів з усіх пресових яток і вуличних розкладок? Чому вони такі подібні у всьому світі – ці лискучі й багатокольорові різноманітні видання, які й справді, без ніякої рекламної брехні, є міжнародними інтернаціональними виданнями, але ж всі вони вповень з рекламною брехнею різного товару від металу і ганчір’я до сексуальних послуг? Тощо, тощо і тощо... І це без згадок про павутиння інтернету, де всього з порахованого ще більше і ще доступніше для школяриків із наймолодших клясів.

У відповідь на мої закиди щодо читання літературної макулатури мені можуть відповісти, що й таке читання на сьогодні є незбагненим феноменом, навіть справжнім дивом, що взагалі люди беруть до рук хоч якусь книжку і щось намагаються читати, а не споживають те саме у готовому вигляді через телевізійні екрани. Я інколи проглядаю в ґазетах програми українських телеканалів – там насправді майже на всіх поспіль із самого ранку і до самого ранку мерехтять назви начебто різноманітного, але зовсім схожого одне на одного, безкінечного «мила». Це не лише латиноамериканські чи суто штатівські, бо останні, як і різні розважальні телешоу, досить часто адаптують до своїх реалій в інших країнах, в тому числі в Росії – згадаймо для прикладу хоч би про гарненьку няню в російському варіянті, де вона перетворилася в нахабну і малокультурну “хахлушку” з такими ж родаками трьох поколінь, для якої метою життя є оженити на собі багатія. Можна додати й власне російські здобутки, що заполонили українські екрани: про дурних і розумних нишпорок у чоловічій і жіночій подобах, як професіоналів, так і аматорів; про гордість Росії – військовиків з офіційних чи з добровільних формувань, які відважно “мочать” підступних і зловорожих «ліц кавказкай національнасті» в їхніх домівках; про сучасних циганських баронів і про давніших російських дворян; про «чесних» і «поганих» злодіїв; про буденні побутові справи родини государя-імператора та його спадкоємця. Здається, що не залишилося жодної сфери людської діяльности, яку б не обсмоктали «миловари», розтягуючи будь-яку побутову сварку на кілька серій, доповнюючи довгими перервами на рекламу. А довготривалі шоу, в яких лише взаємна зрада і підступність «героїв» має тримати біля екранів масового глядача, якому предметно постійно вбивають в голову, яким віртуозним може бути матюччя! А яким розмаїттям постають з телеекранів всілякі збоченці, а інколи справжні хворі люди, бо несповна розуму? А як сприймати серіяли про симпатичних, навіть «шляхетних», братків з бригад організованої злочинности, і не звірів, а цілком нормальних хлопців і дівчат з нашого дому, з нашого парадного? Можливо, що як результат подібного цілеспрямованого виховання на сьогодні вже сталося таке несподіване й незрозуміле явище, що особливо подобаються нині масованому глядачеві стрічки, де симпатичні бандюги ошукують несимпатичних копів, ментів, бобів, ажанів та їхніх колеґ у різних країнах світу. Варто було б згадати й гумористичні передачі, проте не чіпатиму з дальших країн, а спинюся лише на російських, котрі не просто повторюються в нас занадто часто, а практично заполонили всі українські телевізійні канали з безкінечними повторами. А спинитися треба з подивом, бо в них найвищими досягненнями гумору є калічення, на кшталт одеського жаргону чи «псевдодєрєвєнскава» діялекту, російської мови і засалені жарти з прозорими натяками на ненормативну лексику, на статеві збочення. До того ж, найбільше позитивних емоцій у глядачів викликають самі слова зі словників для службового користування. Я далеко не є моралістом з якоїсь пуританської родини, а крім того, мандруючи будівельними майданчиками по різних куточках колишнього СССР, я за десятки років наслухався вдосталь всілякого багатонаціонального «гумору», але ж при всій сучасній «демократизації» суспільства мають все-таки бути якісь межі пристойности у поведінці серед товариства. Один з моїх приятелів здавна поділяє свої присолені й приперчені анекдоти на кілька катеґорій залежно від аудиторії його слухачів – один і той самий жарт розповідає в різних варіянтах, як він каже: для жінок, для чоловіків і для таких, як він сам. Ніколи не плутає. Можливо і трапляються інколи проколи, але ж під впливом деяких об’єктивних факторів у надто веселій компанії. Але щоб з екрана телевізора в “дитячий” час можна було почути від актора, який хизується званням заслуженого чи народного, побрехеньку в текстовому варіянті для таких, як мій приятель!...

У відповідь чую від іншого свого товариша цілком серйозне міркування, буцімто наша біда в іншому – майже зовсім нічого нема подібного українською мовою на нашому телебаченні чи в концертних залах з перерахованого (далеко не всього, ой, як далеко!) мною, до якого так прилипають телеглядачі всіх соціальних прошарків, віку і статі, етнічної приналежности. Є дещо, але зовсім зрідка в телевізії чи незначними накладами в подібній літературі, хоча українською художні твори видається зовсім малими тиражами, то говорити про їхній вплив на дебілізацію співгромадян, гадаю, не варто. Проте це окрема болюча тема, яка здавна ятрить не лише мою душу, а зараз я не торкаюся мовної ситуації або того гіркого спостереження, що україномовного гумору чи сатири в нашому сьогоденні не існує зовсім, як, начебто, і не існувало ніколи. Невже «кроликів» чи «сердючок» можна назвати українським продуктом? Скоріше навпаки – вони більш популярні саме в Росії, більш там присутні, бо ж майстерно грають у нескінченному водевілі з початку дев’ятнадцятого століття під назвою «дражнити хахла». Але повторюся, що зараз хочу звернути увагу на те, що масовий процес саме дебілізації будь-якого населення в будь-якій країні триває з прискоренням на різних континентах, колись віддалених, а тепер з’єднаних до ‘дної купи супутниковим телебаченням, сотовими телефонами, липким павутинним мереживом інтернету, міжнародними часописами, які водночас виходять різними мовами. Бо скрізь все тоншим стає прошарок класичної культури і тої частини суспільства, де ще зберігається потяг до справжніх надбань людства, хоча мало хто з них воліє рішуче постати на прю з навалою з усіх боків псевдокультури. Найбільшим достойникам від високої культури взагалі “западло” (вибачте на цьому слові, бо не спромігся віднайти більш толерантного в словнику) зійти зі свого захмарного Олімпу задля жорстких суперечок з малокультурним плебсом, хлопством, лобурнею. І заради правди треба додати, що навіть найперший і самий найнаціональніший державний телеканал України знедавна просто позакривав програми, на яких донедавна ще намагалися занепокоєні митці зачіпати подібні теми, бо вони тепер не вписуються до нового формату смаків (завдань? мети?) того нового керівництва, яке призначила “помаранчева” влада, до якого нема претензій в «біло-голубої» коаліції. Як це досі не дотяглися владні руки до третього державного радіоканалу, де ще ведуться розмови про культуру, нехай і не всі вони високоякісні, але ж вони ще намагаються щось робити щиро і всупереч загальним тенденціям, підтримуючи не лише своє самобутнє, а культуру загалом? Мабуть, через те, що його мало хто має можливість слухати, бо не лише в сільській місцевості зникає дротова радіомережа, бо давно в продажу не стало маленьких «кухонних» приймачів на три програми. Я за тиждень обійшов більше десятка радіоремонтних ательє, але в жодному не схотіли за будь-які гроші не те, що взяти до ремонту, але й просто подивитися на такий раритет з моєї кухні. За будь-які!...

Іноді дивуєшся, коли після розважної розмови телеведучого на теми вселюдської любови до високого мистецтва із зіркою масової культури, та сама зірка (з вищою музичною освітою) вже в іншому – сценічному образі нелюдським голосом повторює два-три вигукових звукосполучення «ух-ух і ой-ой» під громохкий супровід досягнень електронних музичних інструментів. До речі, автори подібних текстів («ух-ух і ой-ой») не лише отримують за них гонорари, але цілком щиро вважають себе видатними поетами, а дехто з них навіть хизується академічним званням, про що сповіщають великими літерами афіші, закликаючи глядачів до найбільших концертних залів. Щоправда, майже нікому не відомі «академії», котрі так щедро прилучають до «академічних висот» представників маскульту. На той самий час відомі у світі митці клясичної музики не можуть наповнити й маленької залі поціновувачами цього жанру, навіть і на доброчинних безкоштовних концертах. Я буваю на подібних зустрічах в Будинку актора чи в Будинку вчених. Досі пам’ятаю, як одного разу відчув пекучий сором за тих, хто не вважав для себе за потребу зустрітися зі справжнім народним артистом – автором опер і балетів, симфоній і камерних творів, навіть на ювілеї цього славетного українського композитора, хоча за вхід на цей захід не треба було сплачувати зовсім...

Я ніколи не заперечував людського потягу до присолених і приперчених жартів, комедіантства і гротеску, навіть до яскравого стьобу, а за студентських років і сам постійно брав участь у різних «капусняках», не цурався того ніколи згодом і не цураюся досі. Але ж не можна на цьому веселому вінеґреті тримати всю структуру масової псевдокультури, вірніше – повсякденно заступати нею справжню культуру, витискувати справжню зі сцен, екранів, радіохвиль і книжкових полиць! Я вже не веду мови про нищення не без владної допомоги (йдеться про Україну, бо не у всіх державах відбувається подібне) мережі книготоргівлі взагалі, чи зокрема про ті популярні книгарні, котрі зуміли пристосуватися до ринкових умов і до недавнього часу частково задовольняли людський попит на добротну українську книжку в центрі Києва, проте були переобладнанні на продаж всілякого ширпотребу. Дивує і обурює, бо на Хрещатику і поруч нього для того асортименту з ганчір’я та косметики збудовано за останній час торгових площ в десятки тисяч разів більше, ніж було злиденних квадратних метрів у закритих нині книгарнях лише в центрі Києва, на Хрещатику: «Мистецтво», «Кобзар», «Поезія», «Зміна» тощо. Можливо, не доживе до виходу цієї статті леґендарна книгарня письменників «Сяйво», залишаться (може бути) на згадку про неї лише меморіяльні дошки видатним письменникам на стінах того будинку, де книгарня вдовольняла попит на українську книжку не лише киян, але нині неї задивилися друзі й родаки одного відомого новонаверненого псевдохристиянина. Я свідомо не називаю прізвища і посади цього «мораліста», бо про це говорилося у зверненні до високої влади і громадськості працівників книгарні, але мені невідомо, чи є в них документи, які можуть підтвердити в наших судах причетність того високопосадовця до знищення «Сяйва» і просто вирішити судовий спір на користь української культури...

На превеликий жаль стрімко скорочується аудиторія не тільки слухачів клясичної музики, цінителів високої поезії, але і народного мистецтва, яке формувалося довгими століттями, згуртовуючи водночас людські групи в народ, етнос, націю. Оперні театри у всьому світі вимагають величезних дотацій, хоча й з ними ціни на квитки по кишені лише обраним, яких все меншає і меншає і зовсім не через гроші. Подекуди знаходяться меценати і в Україні для видання поетичних книжок, для підтримки фольклорних колективів, але це скорше є винятками на загальному тлі суцільної деґрадації. До того ж, значна частина спонсорських коштів теж підтримує самодіяльні малохудожні вправи аматорів, яким муляє бажання слави. Хто або що стоїть за цими процесами, які з болем у серці назвав дебілізацією народу, перетворенням його на сіру мурашву, яка має лише вкалувати задля попоїсти та якось зодягтися? Багато що з наведеного мною дає значні прибутки авторам і виконавцям сірого, хоч і розфарбованого досить яскраво, мотлоху, так само чи трохи менше, як і виробникам та розповсюджувачам наркотичного зілля, бо вони разом працюють в одному напрямку – аби їхні зусилля ще стрімкіше стимулювали процеси вимивання з людських мізків залишків розуму, здатности до тверезого мислення та оцінки своїх чи сторонніх дій. Але ж не все так однозначно, бо дещо з наведеного переліку зомбування пересічної людини просто суперечить здоровому глуздові, навіть елементарним бізнесовим законам, бо вимагає значних капітальних вкладень, набагато більших, ніж витрачається на справжню культуру – йдеться в даному разі про Україну. Хто може бути настільки зацікавленим у дебілізації народів, що навіть щедро фінансує деґрадаційні процеси, які мають перетворити народи на населення, на популяцію одного з підвидів ссавців на колись зеленій планеті? Невже мають під собою якесь близьке до правди підґрунтя ті кінострічки, здебільшого американські жахливі фентезі, в яких автори лякають чи просто знайомлять глядачів у різних країнах, що нікуди вже не дітися “гомо сапієнсам”, бо хочуть таким чином підкорити чи й зовсім знищити нинішню людську цивілізацію підступні й кровозажерливі прибульці з далеких невідомих ґалактик, або з інших часових чи просторових вимірів? Невже так воно може бути насправді? І що, такі стрічки теж фінансують якісь кіборґі – аґенти злющих кровожерних гуманоїдів, аби залякати людство до зламу здатности на опір? Мабуть, лишень частково, бо в більшости тих кіношних фентезі все-таки перемагають люди. Їх лишається після перемоги багато менше, але ж вони готові розпочати знову спробу створити ідеальне, на розуміння авторів тих стрічок, суспільство.

Вочевидь, що я надто згущую фарби настільки, що вони зливаються до суцільного чорного кольору, до того стану, що все довкілля зникає мов тіні посеред безмісячної і беззоряної ночі. Що й не варто чекати світання. А може ні? Так чи не так, але треба не лише посперечатися з причин мого (і далеко не мого одного!) песимізму, то не штука, бо розвелося песимістів і любителів задавати складні й простенькі, але всуціль болючі, запитання не лише співпляшникам, але геть усім поспіль від самого Президента до депутата сільради, а й спробувати щось робити. Ніяка справа не рушає з місця, поки її не починають рушати. Чим важча брила, тим більше сили треба докласти, аби її зрушити з місця. А більше сили може бути, якщо об’єднається більше людей...

Погано у всьому світі, скрізь – чи в голодних країнах, де люди масово вмирають від нестачі харчів, як і в тих багатих державах, де репають громадяни вже від переїдання. Деґрадують водночас різні народи і від злиднів, і від надлишку розкошів, але в усіх кінцях, по всіх закутках нашого спільного дому – планети Земля. Скрізь, хоча мені більше болить своє у своїм закутку...

Найбільше сьогоденна ситуація вимагає рішучих дій від кожного, волає до створення єдиного фронту для інтелектуального виживання народу. І щось почати робити більш реального ніж красиві балачки, навіть йдучи на протистояння з найріднішою владою, рідними скоробогатьками чи з отими ймовірними «аґентами прибульців», які так переконливо вмовляють краян знедавна знову незалежної Держави, що головнішим чинником для виживання народу є дешева ковбаса ніж його мова та його пісня, чи взагалі все те, що колись складало саме поняття культури народу, що й досі має вирізняти один народ від іншого. Нема своєї мови, своєї культури – нема народу. То кому ж заважають народи та їх культури? Трапився колись у недавній історії ревний захисник лише свого народу і лише свого вчення «вірного, бо правильного», абсолютно реальний і відомий діяч, який, зачувши слово культура, хапався за пістоля. Його засудили люди та історія, тому в нашому сьогоденні невідома сила діє багато підступніше і надто широким фронтом... І не лише в одній країні, а на всіх часових смугах планети...

Може, я й насправді навигадував чи нависмикував з повсякдення забагато жахів і недоречностей? Може, ми ще не чекаємо приречено кінця нашого світу від всеохопного потопу сірятини на верхівці охололого димаря, а десь іще розкошуємо життєрадісні на своєму горищі, і нам байдуже, що чужа (вже наша) повінь залляла не лише батьківське подвір’я, але й будинок під саму стелю? Хто мене переконає в протилежному? І чим урешті-решт можна заспокоїти збентежену теперішнім станом і рівнем культури людину? Може, тим, що є чималий гурт однодумців, які знають, що і як робити? Але ж вони майже кожен лише сам по собі у своїй самотній гордині чи у зовсім вузькому колі однодумців зі своїми відмінними гіркотними висновками і думками від спостережень розбрату між краянами аж до кривавої боротьби. І величну молитву «Боже, нам єдність подай!» співає кожен сам один подумки, але на чотири голоси і без бажання почути сусіда-однодумця. Хто зуміє їх зібрати під єдиний прапор чи коргву для порятунку самих себе?...

А поки що лишається зі мною випадкова обнадійлива думка з якогось давнього мого вірша: «...сумна самотність втраченого раю й забутих приписів і заповітів – а, може, ще Господь якусь надію має – для чогось Він посіяв нас у цьому Світі...»

Юрій Завгородній