Чи достатньо європейськости в Україні?
Питання політичної та духовної приналежности України до Європи чи до Євро-Азійського простору на сьогодні одна з улюблених тем для політичних спекуляцій провідників різнокольорових партій аби частіше відволікати улюблений електорат від більш актуальних для нього щоденних проблем виживання. Що вже говорити-балакати більшості політиків на теми більш віддалені від проблем їдла та побуту як, для прикладу, культура чи духовність. Деякі політичні сили, втрачаючи свою популярність, а запропонувати щось справді вартого для громадського обговорення не вистачає кебети, то намагаються нагадувати про себе галасливими кампаніями щодо абстрактного вступу чи не вступу до будь-яких загальноєвропейських структур...
Таке запитання, поставлене напрямки, руба чи трохи в іншому, більш делікатному форматі, на тему, яка наче на часі для високих політиків і водночас поза ним для пересічного трударя, вимагає кожного разу додаткового пояснення про що саме йдеться у ньому і для чого воно поставлено. Наведу деякі варіянти: чи гідні громадяни України називати себе нині європейцями; чи досягла Україна, як Держава, нині того рівня розвитку, який дозволяє їй вступити до Європейського союзу; чи поважають у країнах ЄС наших заробітчан або туристів, чи щось інше? Що саме воно містить і задля чого воно постає? Все одно й без уточнень таке запитання не може бути для кожного з нас суто риторичним або й попросту мітинговим. Далеко ні, бо воно є надто важливим для розуміння шляхів подальшого розвитку своєї країни, в це має зачіпати кожного з її громадян. Бо ж йдеться не про географічну приналежність України до Європи, з цим усе гаразд, бо географічний центр саме у наших Карпатах. А питання нашої европейськости є важливим і навіть болючим для кожного з нас, якщо поставитися до відповіді на всі його варіянти неприхованого підтексту чесно і не заанґажовано, бо для такої відповіді треба придивлятися до себе більш уважно і водночас достатньо самокритично, аби зрозуміти, чи справді ми гідні вважати сьогодні себе і свою Батьківщину рівними з переважаючою більшістю європейських країн. Вони на протязі декількох десятків років поодинці чи групами зійшлися в єдиному наддержавному союзі для координації розвитку насамперед економіки, діставалися того права бути прийнятими не без труднощів, особливо важким був шлях для колишніх країн «соціялістичного табору». Загальносоюзний перелік уніфікованих правил і законів для об’єднаної Європи творився поступово, починаючись від єдиних норм і стандартів для Союзу вугілля і сталі, як було на самім початку об’єднання із семи европейських країн, та згодом став той перелік набагато об’ємнішим – освіта і охорона здоров’я, туризм і торгівля, збереження культурного надбання включно з архітектурними, ландшафтними та іншими рукотворними і природними пам’ятками і багато чого ще можна було б навести. Деякі з країн, які на сьогодні є вже досить поважними і самодостатніми членами Європейського Союзу, мусили тяжко працювати над тими проблемами тривалий час: від прийняття офіційного рішення щодо вступу до ЄС інколи минало до десяти років, а подеколи і більше, аби підтягтися до союзних стандартів за узгодженою індивідуальною програмою. Кожного разу вона зачіпала практично всі сфери життєдіяльности країни-претендента, важко навіть навести повністю той перелік, але найсуттєвіше можна окреслити: стабілізація економіки з усіма її господарчими проблемами, приборкання інфляції та корупції, ступень розвитку демократії, стан судової системи і свободи слова, наявність релігійної толерантности і багато-багато чого подібного, аж нарешті – рівень життя громадян.
Питання політичної та духовної приналежности України до Європи чи до Євро-Азійського простору на сьогодні одна з улюблених тем для політичних спекуляцій провідників різнокольорових партій аби частіше відволікати улюблений електорат від більш актуальних для нього щоденних проблем виживання. Що вже говорити-балакати більшості політиків на теми більш віддалені від проблем їдла та побуту як, для прикладу, культура чи духовність. Деякі політичні сили, втрачаючи свою популярність, а запропонувати щось справді вартого для громадського обговорення не вистачає кебети, то намагаються нагадувати про себе галасливими кампаніями щодо абстрактного вступу чи не вступу до будь-яких загальноєвропейських структур, не зачіпаючи ніяк нашої спроможности досягти відповідного рівня. Просто рвуть повітря голими полярними гаслами, коли денаціоналізовані прошарки галасують про історичну нерозривність з «матушкай Расієй», а натомість суперпатріоти не менш палко намагаються приєднатися до ЄС іще вчора, нагадуючи про нашу освіченість не нижчу за давню Європу як за часи княжої Руси-України, так і Козацької держави, забуваючи про прийдешні потому століття постійної руйнації, коли через саму думку, навіть у зародку, щодо нашої колишньої европейськости втрачали люди свободу або й життя. А вона таки була! Насправді була! І пам’ятати про те треба, скільки б часу не проминуло після того всуціль чорного і спустошливого, але ж треба не просто пам’ятати, а й працювати на відновлення того рівня без перерви на відпочинок. Така робота має бути на всіх рівнях суспільного і родинного життя безперервною і копіткою, бо це не мітингу побувати разів з кілька на рік, де можна легко виявити свій патріотизм вигуками «геть і ганьба»...
До 1992 року я жодного разу не виїздив за межі СССР, бо ж був у категорії «невиїздних», але з часу відновлення державности України мені довелося побувати у багатьох европейських країнах, навіть по кілька разів поспіль з інтервалами у рік-два, то я мав можливість придивлятися до стану багатьох з подібних названих і не згаданих мною сфер людської діяльности. Найчастіше, тобто один-два рази щороку я продовжую відвідувати Латвію як для творчого спілкування з колеґами на літературній ниві, так і для зустрічей з численною ріднею. Часові інтервали в один рік, або й у півроку, для розвитку будь-якої держави є надто малим проміжком для оцінки її темпів проґресу в економіці чи культурі, а головне – у життєвому рівні всього населення, а не лише якоїсь її обмеженої частини. Дуже малим часовим інтервалом поміж моїми поїздками до країни, яка нині є членом ЄС та НАТО, а зовсім донедавна була окупована сусідньою Росією – п’ятдесят років перебувала у стані подібному до України – тобто була однією з «радянських республік». За ті роки відсоток корінного народу в Латвії був цілеспрямовано доведений Москвою до 50% (Перепис 1989 року). І на 2007 рік цей відсоток підвищився зовсім трохи – до 54. Тобто майже половина населення Латвії на час відновлення її незалежности і в часі підготовки до її вступу в европейські структури складалася з мігрантів із інших регіонов Совєцького Союзу (чому і для чого це робилося не є предметом моїх сумних чи гірких роздумів щодо теперішньої европейськости українського суспільства). Я навів ці цифри лише для того, аби зразу відповісти деяким опонентам, що швидка перебудова Латвії з наступним її входженням до ЕС головним чином сталася НЕ завдяки тому, що там живуть зовсім інші люди ніж в Україні. Настільки інші, що вони начебто і не виростали разом із нами у суворих буднях побудови дороги до «свєтлава будущева». Проте за кожних наступних відвідин мені кидалися в очі досить помітні зміни на краще у різних ситуаціях, що на вулицях у прогулянках одинцем, що серед дружнього кола під письменницьким дахом, що за вечерею зі своїми родаками...
Я кожного разу радо вертаю домів, але дещо сумні роздуми від порівняння побаченого у Латвії з усім отим, що не дає мені спокою вдома, починаються вже на летовищі в очікуванні рейсу Риґа-Київ. Модернізований аеровокзал настільки просторий, що немає й натяку на можливість створення штовханини між численними пасажирськими потоками. Я мимоволі прислуховуюсь до різномовних балачок і розумію, що нині важко знайти у світі таку країну, де громадяни не помічають помилок у діях свого Уряду та Глави держави, де більшість населення є щиро задоволена своїми статками, де не відбуваються акції протесту з приводу першого й другого. В Латвії теж вистачає незадоволених, але це не впливає на економічний поступ країни, на стабільність її політичного курсу і на стабільність національної валюти, хоча й серед малочисельного складу парламентарів (105 депутатів) з багатьох партій і блоків досить часто вибухають палкі суперечки, які призводять до переформування уряду, або й до дострокових виборів сайєму (парламенту). Відбуваються деякі зміни, але основні гравці залишаються на своїх місцях. Інколи доводилося бачити й досить аґресивні протестні акції, які проводять деякі проросійські громадські організації, але ці протестанти не мають ніякого бажання повертатися на історичну Батьківщину чи повернення до «планової економіки». Не мріють тікати з Латвії кудись за її східні кордони навіть відставні офіцери Радянської армії та специфічних силових структур колишнього СССР, яким ніколи не здобути громадянства Латвійської Республіки. Вони отримують пенсію в посольстві Росії, але знають, що вже не зможуть пристосуватися до життя в якійсь там Пензі чи Рязані. Їм подобається жити в европейській країні, але водночас ця країна за їхніми гаслами мала б бути часткою Російської імперії. Парадокс? Ні, звичайна постімперська клініка. Згадався мій давній шкільний товариш, з яким колись просидів за одною партою цілу семирічку в «рускай дєрєвушкє» неподалік Новгорода Вєлікава. Перед поверненням в Україну з Латвії я завітав до нього попрощатися, бо не був певен, що в майбутньому зможу (чи схочу) відвідати будь-яку частину Росії, навіть і ту, де проминули мої дитячі й шкільні роки. Так воно і сталося, що з обох причин я більше не був у Росії, якщо не вважати перебування разів зо три в аеропорту “Шеремєтьєво-
На мою думку європейськість починається не з уміння якоїсь сотні українських VIP-персон з’явитися на Віденському балі у смокінґах, а із маси дрібниць, їх можна розглядати кожну окремо, але їхня сукупність інколи штовхає поета на такі рядки: живемо плазуючи і вже ніколи нам не встати без рук, без ніг, без клепок в голові...
Спробую навести дещо з подібних дрібниць Латвійського сьогодення, порівнюючи інколи лише з Києвом, бо боляче згадувати про «европейськість» хоч якогось з наших обласних чи районних центрів. Але у Латвії не лише районні містечка, але й менші поселення мало чим зовнішньо відрізняються сьогодні від столиці. В Ризі мене вражають не розклади руху на зупинках міського транспорту, а те, що трамваї, тролейбуси та автобуси дотримуються того розкладу, хоча вулиці вужчі за київські та й різного транспорту теж достатньо. Вам не хочеться йти на зупинку, аби дізнатися коли зупиниться проти вашого дому автобус? Зайдіть в Інтернет – там є все, розклад руху міського транспорту теж. У маршрутних таксі не можна проїхати не отримавши квитка, як і проїхати стоячи, хоча у час пік може й таке бути. Думаю, що так, але не було бажання перевіряти. В усіх кабінках таксофонів, навіть на околицях Риґи, є товстелезні телефонні довідники, на всіх вулицях досить часто розставлені урни для сміття, або висять на стінах будинків невеличкі урночки. Повно туристів з усього світу прогулюються вулицями Риґи, але іншомовних вивісок на вулицях нема. У підземних переходах чи на тротуарах не зустріти стихійних торговців, що вже згадувати про торгівлю у Києві м’ясо-молочними продуктами, розкладеними посеред вуличного багна навіть на центральних вулицях. У центрі Риґи збереглися книгарні, і там переважають видання латиською мовою, хоча є достатньо і російською, та останнім часом з’являється все більше і на европейських мовах. Багато яких міжнародних журналів на кшталт «Космополітен» пропонуються мовою корінного населення, або ліпше сказати – мовою титульної нації, хоча вона досі складає близько 54% від населення країни, проте ніхто не піднімає питання щодо введення іншої офіційної мови. Вже давно у Латвії не існує ніяких пільгових категорій серед населення щодо оплати за користування будь-якими послугами, дотацій, бо все вирішується лише через розмір заробітної платні чи пенсії. До слова, такої різниці при визначенні розмірів пенсії у 20-30 разів, як є нині в Україні, там і близько нема. Ми ніяк не можемо позбутися багатьох «пережитків соціялізму», в тому числі різних пільг для населення, яких навпаки раз від разу стає все більше і більше. Я досить багато займався економічними питаннями на різних посадах, але так і не зміг зрозуміти, якже мають обраховувати свої прибутки чи збитки постачальники газу чи електроенергії, коли серед їхніх споживачів майже 50 категорій різних пільговиків: хто й зовсім не сплачує, хто 50% чи 25%. А пільговики у міському транспорті? А на залізниці? Вочевидь, що наші політики поки що не знають інших підходів до рідного електорату, як пообіцяти якісь додаткові пільги, яким все більше заплутують ціноутворення...
На центральній вулиці Риґи, яка сьогодні знову називається вулицею Свободи, а не Леніна, не знищуються і не забудовуються маленькі скверики між будинками, а навпаки – якщо зносять старі, непридатні для користування будиночки, то на їхньому місці створюється ошатний скверик або стоянка для автомашин. І це не лише в центрі міста, я вже не кажу про історичний центр – Стару Риґу, то взагалі є святим місцем щодо його спотворення, там працюють лише реставратори, намагаючись повернути середньовічним будинкам давній вигляд. Зовні, звичайно. Деякі будинки, зруйновані за часів війни, відновлені за старими кресленнями і фотографіями. І навпаки – кілька неоковирних споруд часів радянської влади, які псували історичний вигляд заповідної зони, були знесені. Я не хочу наводити прикладів з київського сьогодення, коли панують якісь завойовники із нахабним бажанням знищити не лише туристичну привабливість Києва, як міста давнього, але й пам’ять людську про ту давність. Згадався мені недавній епізод із сучасної забудови Риґи, коли сучасний хмарочос зі скла і сталі постав на іншому березі Дауґави і не зовсім навпроти історичної забудови, проте спричинив величезний скандал серед рижан.
Я постійно звертаюся до теми неґативних проявів глобалізму на етнокультурному ґрунті, зокрема на мовному, але нічого не подієш з тим фактом, що мовою міжнаціонального спілкування у всьому світі стає анґлійська. Сьогодні в Латвії важко у будь-якому офісі державної установи чи приватної структури не зустріти працівника з пристойним володінням анґлійською. Спілка письменників Латвії входить до більшости з відомих европейських і світових творчих об’єднань, асоціяцій, союзів. Латиші беруть участь майже в усіх літературних фестивалях Европи, де робочою або другою мовою є здебільш анґлійська. Хоча на кількох традиційних літературних імпрезах у Латвії, на яких я буваю постійно завжди робочою мовою є латиська. Винятком було проведення під Риґою Третього круглого столу поетів Европи, де було дві робочих мови із синхронним перекладом через навушники для бажаючих. Як же там незатишно себе почували представники з країн СНД. Доводилося сідати біля давніх знайомих і пошептом переповідати основні моменти. Латвія постійно запрошує до себе з різних країн перекладачів латиської літератури і вона не губиться у світі, я брав участь десь у п’яти семінарах і конференціях в Ризі, але не можу згадати жодного подібного заходу за часи незалежности України. Є серед моїх колеґ лише декілька ентузіястів, які лише завдяки власним зусиллям намагаються хоч трохи представити світові сучасну українську літературу...
Чи багато європейськости в сучасній Україні? Дехто мені наводить приклади корупційних скандалів серед европейських високопосадовців і тішиться думкою, що ми майже однакові. Але ж у будь-якій країні одна ґазетна публікація може викликати відставку посадовця найвищого ранґу, або й уряду в цілому. Згадаймо, як було висловлено імпічмент литовському Президенту за те, що посприяв у прискоренні отримання литовського громадянства одному зі своїх знайомих. Або кілька років тому Король Швеції мусив виправдовуватися і просити пробачення перед своїми підданими за те, що був помічений у перевищенні швидкості, коли був сам за кермом у авті, як їхав з-за міста до столиці. Щось подібне у нас можливе? Найбільшим злочином для посадовця є пійматися на брехні. Я вже й запитувати не хочу, чи хтось зможе навести щось з подібного у незалежній Україні, крім Помаранчевих подій. Але ж тоді просто дістали народ Великою і Загальною Брехнею! Всім, навіть членам Європейського Союзу здалося, що ми зрівнялися зі справжньою європейською демократією. Але ж, панове, що потім? Чи не стали ми ще більш далекими від об’єднаної Європи взагалі та від європейськости зокрема?
Можна вдосталь ятрити і ятрити свою душу, і посипати голову попелом з пожарища колишньої нашої величі, проте краще не злизувати у скорботі зі щік гіркуваті сльозинки, а злазити з «патріотичної печі» (згадаймо Самійлинкове: «кожна піч на Вкраїні фортеця міцна – там на чатах лежать патріоти») до праці; не лінуватися, а кожному і щодня робити в собі самому та у своєму оточенні хоч маленьке зрушення на шляху просування саме до освіченої європейськости, бо гріхом великим перед Творцем є наша теперішня відсталість на всіх рівнях од маленького хутірця по саму столицю, хоча й пишаємося іноді гонорово своєю колишньою величчю та тим, що центр Європи все-таки на нашій території.
Юрій Завгородній
